***

mari4kabohak 19.06.2013 в 11:02

На вічність вдосталь нам холодних механічних доторкань,

За часом, місцем і пластичністю спланованих-обіймів,

Німих розмов, а далі театрально поґвалтованих зізнань,

І фальшу унісонних молитов, що занизькі для херувимів.

На мить замало солоду від перших та останніх цілувань,

Тремтіння світла й повноти звучань на глибині мовчання,

Повторень таїнства вчорашніх, нинішніх і завтрашніх прощань,

І, звісно, «хто» життя, а не приречень на межі «що» існування

{ 9 Комментариев }

Зважування загроз

mari4kabohak 20.05.2013 в 17:30

Коли я чую слово загроза, то, не розумію з яких причин, перша асоціація, яка появляється в моєму мозку, уяві містить в собі певне граничне значення, що є різнотипними варіаціями «завершення» чогось: смерть, забуття, зникнення, непотрібність, меншовартість. А вже потім, після роздумів та аналізу, я усвідомлюю, що загроза насправді є першопочатком, провокатором, творцем цього «завершення», звісно, якщо їй вчасно не запобігти, не ліквідувати, не побороти її  або ж, зрештою, самоусунутись, відсторонитись, втекти від неї.

Стосовно «зважування» рівнів небезпечності зовнішніх та внутрішніх загроз для сучасної людини, то мені складно тут висловлюватись глобально, проте я можу передати особисті рефлексії.

Щодо зовнішніх загроз (політичних, економічних, соціальних, духовних, моральних, антропогенних), то, мабуть, поки що я не відчувала їхнього прямого «впливу» на собі або ж ще не готова ідентифікувати його як загрозу. Причиною цього, гадаю, є моя своєрідна «недоторканність». Якщо ж докладніше, то, наприклад, політичне життя, «діяльність системи», попри моє чітке усвідомлення їхнього «забарвлення», залишаються поки осторонь мене. І це не через мою громадську чи просто людську байдужість до загрозливої місії нинішньої влади, системи, а через те, що поки що мої переконання, погляди, орієнтири, життя не відчули на собі її «дотику», але, скоріш за все, він просто ще не дібравсь до них, таке собі питання місця і часу.

Щодо економічних та соціальних загроз, то від них я теж сьогодні «застрахована», оскільки, завдяки батьківській опіці та піклуванню, я ніколи не мала відчуття браку, нестачі, всього завжди було в міру, що мене повністю влаштовує.  Так само й мої духовні та моральні «площини» не зазнавали зовнішнього впливу чи загрози. Я сильна у своїх «малих» переконаннях, це по-перше, а друге—я не намагаюсь їх «прирощувати» іншим.

А от насправді я дуже боюсь власно створених загроз, які інколи проходять на міліметровій межі з моїм внутрішнім світом, внутрішнім середовищем. Їх я «добре» відчуваю, їх у мене безліч, про них можна багато і довго говорити.  Але найвідлуннішою для мене є особиста загроза особистій свободі. Свободі не у розумінні лише розвитку та реалізації поглядів, бажань, інтересів і цілей, а свободі як ще й НЕ прагненню чи НЕ намаганню помістити вище перераховані категорії у рамки часу, простору, вигоди, слави, милування, ідеалізування, а дозволити чи змусити їх бути наївними проявами діяльного життя. Боюсь, щоб я сама собі призначила заборону на цю «чистоту» свободи, її розвиток без правили (не у сенсі вседозволеності) та невимушеність. 

Усвідомлюю і визнаю, що особистий загрозливий вплив діє на мене проникливіше, болючіше, аніж такий же вплив «із зовні», оскільки я і мої ж загрози народжені і приречені жити  в такт.

{ 3 Комментариев }

Свіча теж жила

mari4kabohak 26.03.2013 в 21:04

Двері в самотню кімнату були нещільно зачинені, ніби на когось чекали. Сходи закам’яніли від холоду.  Навіть вікна не світились, вони мляво придрімували. Коридори не злюбили тіней, бо не потребували зайвої метушні. Стіни, меблі, підлога, світильник…Все затамувало легкий подих, бажаючи не тривожити тишу. Дикий страх та незвідане  розпливались, окутуючи голе тіло кімнати. Потім хтось запалив свічку. Її слабкий і переляканий вогник вбивав цю всеохоплюючу темноту.

Але зараз тут дивна краса. Ніжно закриті повіки малого, ще зовсім малого дитяти, малювались при цьому світлі живими фарбами. Прекрасним виглядало навіть слизьке, тепер вже народжене на світ, тільце, яке невміло наповнювалось плавним рухом. Було слово… Слово щастя… Плач щастя... І навіть сопіння немовляти акомпонувало диханню свічки. Зжились два тендітні «явища».

Потім, в «обідню пору», хотіли дивитися чорно-білі фільми про ніщо. Тут не було зла, ворожнечі, зневаги. Ця маленька свіча своєю гарячо-ясною силою окутувала відсутність сутності… Вона, гордо відштовхуючи хаос, дарувала вдосталь щастя, романтики, зізнань, почуттів, хвилювання, наївності.

При ній могли й існувати примари.  Ця несутністьсвічкине прагнула знищувати, а тільки змінювати і творити.  Творити світ поза реальністю, ідеальний світ, без вривання шуму. Але відважним чи слабким, які сиділи в її світловому обіймі, інколи й хотілося створити привида. Так, хай він буде глухим, німим, та невидимим, але він буде.

Так і ніхто до кінця не визнавав «сили» цієї тендітної свічки. Єдине, на що «велись» люди, - запах. Медовий запах, який цій «неживій» свічі подарували найживіші бджоли.

Коли з повіки текла сльоза, але не докотилась ще до уст, стало тепло. Стало моторошно-тепло. Наша бабуся прожила прекрасне життя. А на столі догоряла свічка.   Останні грами воску стали «місцем призначення». Ще одна пройдена дорога відійшла в історію.

***

mari4kabohak 16.02.2013 в 16:36

Не намагайся розрізняти кольори,
Так ніби в них приховані оті нестримні
Й, водночас, схожі між собою вечори,
Які тепер, без виправдань, у всьому винні.

Порахувати час простіше, ніж помити пам’ять,
Яка лиш поглядом доводить до тремтіння рук.
Твої слова тепер вже сплять й не тямлять,
Що в них був не фальшивим тільки звук.

{ 3 Комментариев }

***

mari4kabohak 06.02.2013 в 21:31

Від вечора до ранку, а потім знову в ніч

Тобі дозволю голими руками хоронити

Вдихання й видихи замерзлих свіч,

А я навмисне посиджу  навпроти.

Помовчимо. Сьогодні знов не треба говорити,

Мені вже зовсім байдуже, як ти? і хто

Птахів із вирію насмілився ловити,

Прикинувшись провісником весни.

Я не заплачу, хоч боюсь на роздоріжжі

Спинити рух і волочитись навмання.

Щоб не померти- нам не треба їжі,

Щоб відчувати- вистачить й життя.

{ 3 Комментариев }

Листи вже не дійдуть до свого адресата

mari4kabohak 10.12.2011 в 11:23

Листи вже не дійдуть до свого адресата,
Опалюєм конвертами повалені доми.
Твоя душа водночас бідна і багата.
Не вимагай нічого, просто заслужи.

Ти так хотів війни? Та ж ти її отримав!
Воюй з самим собою досхочу.
І сум чомусь щосил дверима гримав,
Бо глузд рубав іще зелену алечу.

Підкручу гучність власної свободи,
І водночас під класику цілую тишину.
Вмощуся між дахами, замовляючи погоду,
Бо лише вітер вірить у дешеву правоту.

{ 2 Комментариев }

Стандарти- європейські, а виконуємо по-українськи

mari4kabohak 27.11.2011 в 14:03

Стандартиєвропейські, а виконуємопо-українськи

Нині слово євроінтеграція стало надзвичайно популярним. Його тулять усюди. Не відомо чи всі розуміють його значення, та вживатиють його як щось престижне, ті ж, хто розуміють, трактують як «зближення з Європою». Так, ми хочемо кинутися в обійми тітоньці Європі, але вона натомість не надто палко відповідає взаємністю, до того ж, нагадує делікатно, а іноді й прямо, що треба заслужити її прихильність. І правду каже. Хіба комусь потрібен такий партнер, який легко хилиться від вітру? Біда України в тому, що блудикаємо між двома березами. І приманки східної Сусідки для нас часто-густо миліші, ведемось на них, а виправдання серйозне: «Не жити ж нам без газу!». А на всю Європу — плювати, або що нам з неї? Жили, мовляв, під патронатом братньої Росії досі, то якось і далі плентатимемось. 

Але попри нашу волю чи неволю процеси євроінтеграції проникають в усі сфери життя: поглиблюються політичні, економічні, соціальні, культурні зв’язки України з іншими європейськими державами. А якщо брати до уваги сферу освіти, то ці тенденції втілились в ідеї приєднання нашої країни до загальноєвропейського освітнього простору. Суть в тому, що наша освіта мала б ґрунтуватися на європейських традиціях відповідальності освіти перед суспільством, на широкому й відкритому доступі як до доступеневого, так і післяступеневого навчання, на освіті для розвитку особистості й навчанні протягом усього життя. Освітня євроінтеграція полягає у провадженні європейських норм і стандартів в освіті, науці, техніці, поширенні українських культурних і науково-технічних здобутків у ЄС. Це звучить перспективно і, на перший погляд, мало б привести до підвищення в Україні європейської культурної ідентичності та до інтеграції у загальноєвропейські інтелектуально-освітні та науково-технічні середовища. Також процес євроінтеграції знімає обмеження на освітньо-наукові, технічні, культурні контакти, обмін інформацією, залучення наших вчених та фахівців до загальноєвропейських проектів, наукових досліджень, програм.

Незважаючи на всі перелічені позитиви співпраці між ЄС та Україною, актуальні потреби національної освіти і науки значно перевищують наявні вітчизняні і зарубіжні ресурси її розвитку. За роки незалежності наша держава не приділяла належної уваги розвиткові вищої освіти та наукових досліджень не тільки у сфері справді дуже витратних фундаментальних розробок, але й у значно невибагливіших гуманітарних науках. Немає на таке в нас грошей, вважається зайвими витратами. А для чого ж вкладати в цю сферу кошти?! І байдуже, що це призвело до різкого скорочення «ресурсів» наукового розвитку в Україні, значного відпливу висококваліфікованих дослідників і викладачів або в інші сфери діяльності, для того, щоб вижити,  або спонукало тисячі з них виїхати за межі держави в пошуках роботи, а кому й пощастило, то їх талант десь там, далеко від батьківщини, зацінили.

Так, наше керівництво ніби й побачило таку проблему, тому  вирішило «рятувати» науку та освіту України. Ми робимо кроки до Європи —  прилучаємося до Болонського процесу в 2010 році. Очевидно, що успіх цієї справи мав би  принести користь усій системі освіти і науки, але руйнівні процеси останніх років призвели до знецінення етичних, моральних основ освіти, яка, на сором, є одним із лідерів у рейтингу найбільш корумпованих галузей. Щоб вирватися з цього стану і побудувати конкурентоспроможну освітню та наукову систему, треба визнати, що приєднання України до Болонського процесу відповідає пріоритетам розвитку української науки та освіти, але не треба бути наївними оптимістами, бо є й ризики. Адже, в разі успіху ( так, воно «похмуро» звучить), створення системи вищої освіти, що відповідає європейським стандартам, означатиме її відкритість не лише для новацій і допомоги від Заходу, але й відкритість принаймні частини західних вакансій нашим випускникам. Відтак ті наші «мізки», що ще не побачив і не перекупив світ, зможуть без зайвих проблем себе реалізувати, реалізувати за хорошу матеріальну віддачу.

Так, співпраця із західноєвропейськими університетами й іншими освітніми закладами для України є важливою. Вона відкриває двері для модернізації освіти, нагромадженої в країнах ЄС. Вона може стати ліхтариком, який просвітить шлях для  реформування української системи вищої освіти. Але це все поки що — мрії, навіть рожевого відтінку.

Тим часом, хоча й формально ми перейшли на Болонський процес, але поки він має лише зовнішні, суто формальні вияви. Так, ми перейшли на кредити, модульні системи... Любимо ж бавитись. А от порушувати питання про сучасні витрати на якісну підготовку фахівця, підтримку талановитих людей, витрати на належне матеріальне забезпечення та професійне зростання викладачів всі бояться, а точніше вважають, що немає в тому потреби.

Європа з радістю нам би допомогла, вона навіть багато для цього робить, як ось  програми партнерської співпраці ЄС в Україні. Важливим та стійким  кроком для наближення вітчизняної освіти до ЄС стало поширення дії програми „Темпус” на Україну. Нею встигло скористатися чимало національних навчальних закладів. Насамперед, це Київський, Одеський і Харківський національні університети, Тернопільська академія народного господарства та інші відомі в Україні ВНЗ. Оскільки з розпадом СРСР і загальним занепадом системи фінансування наукових інститутів НАН України саме університети та інші класичні вищі навчальні заклади при наявності належної кадрової бази були вимушені перейняти на себе турботу про розвиток частково фундаментальних і, значно більшою мірою, прикладних наук, не кажучи вже про гуманітарні науки. Якраз у царині виконання програм „Темпус” окремим ВНЗ вдалося налагодити продуктивні науково-освітні контакти з колегами з університетів Західної і Центральної Європи, навчатися сучасному менеджменту дослідницькими та освітніми проектами, перейняти вкрай потрібний досвід управлінської діяльності у сфері освіти і науки.

 Варто згадати й те, що останніми роками Україна отримала доступ (щоправда, як представниця „третіх країн” для ЄС) і до програми „Еразмус Мундус”, що є додатковим важливим каналом її інтеграції в європейський освітній простір, оскільки відкриває певні можливості для прилучення до європейського освітнього середовища не лише викладачів, але й студентів, до того ж коштом ЄС.

З одного боку, такі програми надміру є під пильгим оком наших чиновників, ба й навіть часом видається, що вони існують скоріш для підтримки нашої бюрократії, легка нажива, а не засобом допомоги голим та босим сферам наукового розвитку України. 

Звичайно, є значною  співпраця між Україною і державами – членами ЄС, хоча вона й дуже хитка. Добрі традиції такої співпраці в гуманітарній сфері на рівні міністерств і академій наук існує між Україною, Німеччиною, Австрією, меншою мірою – Францією, Великою Британією та деякими іншими членами ЄС. На жаль, ці програми доволі забюрократизовані, недосить гнучкі, обмежені за фінансовими ресурсами, тому участі в них українських вчених є надто «дорогою».

Але наші виші стараються налагоджувати стосунки із освітніми закладами ЄС. Наприклад, Національний університет „Києво-Могилянська Академія”, Львівський національний університет ім. І. Франка, університет „Львівська політехніка”, Чернівецький національний університет ім. Ю. Федьковича та інші столичні й регіональні науково-освітні центри співпрацюють із сотнями європейських вишів. Університет підтримує партнерські зв’язки на рівні угод з 76 навчальними закладами та установами світу. Постійно поновлюються угоди про співробітництво з університетами, з якими наша співпраця триває вже багато років. Низка факультетів і кафедр мають свої угоди з відповідними підрозділами зарубіжних інституцій.

Щодо нашого Львівського національного університету ім. Франка, то він бере участь у міжнародних освітніх організаціях, програмах, фондах. Співробітники, науковці та аспіранти Університету отримують гранти INTAS, ДААД, індивідуальні гранти та стипендії стажування та навчання за кордоном, у різноманітних міжнародних проектах: Темпус-Тасіс , «Балтійські університети», Еразмус-Мундус, Copernikus тощо. З 2007 р. Університет є учасником Програми Європейської Комісії «Еразмус Мундус – Вікно зовнішньої співпраці для Білорусі, України та Молдови (Лот 6)».  Програма надає можливість студентам впродовж двох семестрів пройти навчання в європейському університеті-партнері. Студенти, які вже отримали базову вищу освіту, мають змогу отримати європейський диплом магістра після навчання за кордоном. Аспіранти мають можливість проводити дослідження в університеті-партнері впродовж двадцяти місяців. Викладачі, наукові співробітники можуть пройти стажування або виконувати науковий чи методичний проект впродовж 1-6 місяців залежно від проекту. Учасниками програми від Університету вже стали 82 особи.

Сподіваємося, що допомога українській науці та освіті з боку ЄС не зупиниться лиш на входженні національних наукових інституцій та окремих дослідників у європейський дослідницький простір, а ставитиме масштабніші завдання: сприяти поетапній інтеграції освітньої, а потім і всієї гуманітарної сфери України в загальноєвропейський освітній та цивілізаційно-культурний простір.

Маєм шанс, а от чи зможем ним якісно скористатись, то залежить від нас.

Сумно, що владна верхівка так і не усвідомлює важливості освітнього розвитку суспільства, адже навіть їм для досягнення «мети» іноді вистачило б ПТУ, але ж ні — дехто з них гонорово афішує свій «інтелект» липовими дипломами. Та не все ще втрачено. Ми повинні вимагати від посадовців щедрішої опіки над відчизняною наукою та освітою, бо за цим майбутнє. А поки що ми легко відпускаємо скарби нації за кордон і процес незворотній: розвіяти національний інтелект по світу легко, назад — не зібрати.

{ 3 Комментариев }

***

mari4kabohak 26.11.2011 в 18:07

Звертаєм до неба сліпими очима,

Благають в молитві старечі уста.

А пам»ять болить, хоча і незрима.

Хай плачуть за втратами нині міста

Живемо. Але був наказ- помирати,

Тамуючи голод душею, що вижила.

Ми вільні, та долі комфортно за гратами

Дуріти від сутності звуками хижими.

Голодні правди й дитячої щирості,

Ситі обманом та шквалами заздрості.

Просім на колінах у Бога милості,

Ба страшно- помрем не куштуючи радості   

{ 3 Комментариев }

***

mari4kabohak 24.11.2011 в 21:07

Листи вже не дійдуть до свого адресата,

Опалюєм конвертами повалені доми.

Твоя душа водночас бідна і багата.

Не вимагай нічого, просто заслужи.

Ти так хотів війни? Та ж ти її отримав!

Воюй з самим собою досхочу.

І сум чомусь щосил дверима гримав,

Бо глузд рубав іще зелену алечу.

Підкручу гучність власної свободи,

І водночас під класику цілую тишину.

Вмощуся між дахами, замовляючи погоду,

Бо лише  вітер вірить у дешеву правоту

{ 4 Комментариев }

***

mari4kabohak 22.11.2011 в 22:32

По клавішах фортепіано бігали пальці,

Сплітаючи гаму із чорних та білих слідів.

Я будитиму зорі, аби прокидалися вранці,

Годували себе черпаком перестиглих вітрів.

Не тремтять вже від погляду руки,

І в душі потрясіння своє віджило.

Заслужила медаль за відвагу та муки,

Ти мабуть був, але й ніби тебе не було.

Напиваюся щастям з смаком шоколаду.

Все сказала. Лиш ти не лякайсь, не тремти.

Моя осінь співає святкову на сцені баладу,

Навіть сором бере, що уміла тебе берегти.

{ 2 Комментариев }

Про журналістику

mari4kabohak 22.11.2011 в 21:16

От я й задумалась… Ну що ж таке «журналістика»? Якщо її можна назвати явищем, то чи має воно свої барви, смакові якості, як пахне, скільки років «витримки»? І чи правильно її прирівнювати взагалі до чогось матеріального, може, насправді, вона є чимось вартіснішим, із шматком духовності.

Звужуючи тему до ураїнської журналістики, перші синоніми- означення, які з»явились в голові: брехлива, псевдо-освідчена, безвідповідальна, продажна, хитка, побудована лише на «дешевих» скандалах. Всі про такі риси нашої журналістики знають, знають прекрасно, але ті ж всі горланять, що у нас «висока» журналістика, яка «купається» у морі свободи слова.   Ми не хочемо цього визнавати, простіше горланити на весь голос, що в нас все добре. Професіоналів своєї справи, освідчених, правдивих, неупереджиних журналістів насправді дуже мало, таке враження, що вони як вимираючий «вид».

Українська журналістика помолоділа, всі це знають і тішаться, що відкривається дорога молодому поколінню. Але чи справді вона помолоділа, а може просто лише «позеленіла»? Не та тепер журналістика. Вона перенасичена малолітніми, непрофесійними, задеркуватими, влізливими, «скандальними» ( дуже пафосний і популярний титул),  із розумними і водночас єхидними та самовпевниними обличчями пародійних акторів на журналістів. Але всі рвуться до зірок. Може й проблема в тому, що нема кому це покоління виховати і, якщо є потреба, то й відправити в куток, щоб постояли на гречці. Але хто ж буде витрачати на таке час, час: гроші, великі гроші, велика політика, високі вершини, і солодка влада. Тому й пускають маленьких корабликів в велике плавання.  

Що стосується гендерних аспектів, то сьогодні важко вирахувати кого більше: чоловіків чи жінок. Бо в старшому, професійному поколінні переважають чоловіки, а сучасна «Велика журналістика» має обличчя жінки, а точніше- дівчинки. Доказом є виші, випускниками яких, за статистикою,  80% є дівчата, 20%- хлопці. Чому так?  По-перше, всі знають, що двері у світ журналістики відкриті далеко не для всіх і червоний диплом тут не зарадить. По- друге, не вся журналістська діяльність високооплачувана, не дуже поживеш на 1000 гривень, тому й чоловіки не наважуються кидатись у цей вир, їм ж сім»ї прогодувати, а за цей мізер навіть вижити важко. По-третє, журналістика- покликання, яке повинне жити в тобі, творчо мислити, творити, вириватись у всіх яскравих проявах назовні.Справжня журналістика обирає лише стійких духом і не важливо, чоловік ти чи жінка!

{ 2 Комментариев }

***

mari4kabohak 21.11.2011 в 22:20

Пакую речі і думки,
Складаю їх в картонову коробку.
Закрию дім на три замки,
І не залишу творчого доробку.

Забуду все, розвію мрії,
Протру на кухні злегка порохи.
Припудрюсь, підфарбую вії,
Залишу слід тремтячої ноги.

Ні, не заплачу. Засміюсь назло.
Закомпостую свій квиток в трамваї.
Мене аж тут на заздрість понесло:
Либонь не загублюся, я ж не в зграї.

{ 5 Комментариев }

***

mari4kabohak 18.11.2011 в 00:00

А десь так низько під асфальтами доріг
Застигло море посолодженої віри.
Я оббила до крові пальці об поріг,
В очах від страху прикипіли темні діри.

Ти одягнув свій гаряче-оранжевий жилет,
Хотів охолодитись від морозяної спеки…
А я в підвалі для мишей танцюю свій балет
Під в»яло-поцвілілі треки.

{ 5 Комментариев }

***

mari4kabohak 16.11.2011 в 18:55

Легше зректися себе, не міняючи правила,
І після сірого снігу любити зелену траву.
Я не грала в футбол, я лиш наївно так марила,
Малювала портрет із блакитних тіней на пару.

У шафі висіло зимове із шармом пальто.
На стіни дивилась і дихала праска,
А люди тікали, губились в смердючім метро,
І диким закінченням бавилась казка.

А літак, що летів, креслив обрії сили.
Довгі вії ховали на кінчиках цукор й сліди.
Навіть вовки у лісі на осінь не вили,
 Дивились на небо, вдовольнялись шматочком їди. 

{ 2 Комментариев }

Ми-герої

mari4kabohak 15.11.2011 в 00:06

Часом мовчання убиває теплі білі скроні.

Допити літній перемерзлий чай нема кому.

Солодка воля є лише в гранітному полоні,

А відповідь залишиться незмінною- «тому»!

Я так і не навчилась кататися на велосипеді,

Замало рівноваги в карих і заплаканих очах.

І десь на півночі давно вже сплять ведмеді,

А ми- герої, знов розбіглись по своїх кущах.

{ 5 Комментариев }

***

mari4kabohak 14.11.2011 в 20:58

На підвіконні дня немає місця часу.
І за вікном-кусок плаксивої зими.
То, мабуть, сніг заснув в долонях щастя,
Аби змінити дні на ядерні дими.

Візьму у руки карту проданої долі,
Знайду стареньку колію й болотяні сліди.
Слова п"янкі, а душі- молоді та голі,
Бо переїлись поцілунком щедрої біди. 

{ 5 Комментариев }

***

mari4kabohak 13.11.2011 в 21:51

Вікно в автомобілі невпинно рахувало кроки.
Ми все сиділи і ліпили з фраз думки.
І в висоту стрибнули, та не знали доки,
Бо на підошвах лиш болото та роки.

Я мріяла побути книжкою,
Яку б писали криво, від руки,
Або сухою із ялинки шишкою
А може й грамом сірої муки.

Так, звісно, легше загрібати сіно у снопи,
Не треба, навіть, морщити чоло навмисне,
Бо перемога- це ж не тільки прапори,
Але й взуття мале, що не питає, просто -тисне!

Я поруч на картині, ти не бійся.
Ти головне- чекай, не йди,
В моїх легенях знов багато місця,
Щоб помістити подих юної й наївної весни!

{ 6 Комментариев }

чомусь відпускаємо

mari4kabohak 12.11.2011 в 22:40

Губимо те, чого не маємо.
Запитуєм те, чого не знаємо.
Йдемо вперед пустими атаками,
Кидаємо вслід дивними знаками.

Хочемо те, чого не знаємо,
Плачем за тим, чого не маємо.
Порожньо-жагуче в долоні стискаємо,
А найпотрібніше ... чомусь відпускаємо.

{ 3 Комментариев }

Ніхто ніпрощо не просив.

mari4kabohak 11.11.2011 в 23:44

Твій портрет уквітчали гіркою калиною,

Обійнявши за шию зимовим шарфом,

Як тумани стелились глухою долиною,

Так маски людей розмножались кругом.

І на кухні запахло медовою згубою,

Вікна втирали слід думок рукавом.

Душа виглядала черствою і грубою,

А совість у грудях жила кріпаком.

Попрощатися було нелегко,

Повернути назад – мало сил.

Пробачати і страшно, і терпко.

Вже ніхто ніпрощо не просив.

{ 4 Комментариев }

***

mari4kabohak 11.11.2011 в 20:57

Вікно в автомобілі невпинно рахувало кроки.
Ми все сиділи і ліпили з фраз думки.
І в висоту стрибнули, та не знали доки,
Бо на підошвах лиш болото та роки.

Я мріяла побути книжкою,
Яку б писали криво, від руки,
Або сухою із ялинки шишкою
А може й грамом сірої муки.

Так, звісно, легше загрібати сіно у снопи,
Не треба, навіть, морщити чоло навмисне,
Бо перемога- це ж не тільки прапори,
Але й взуття мале, що не питає, просто -тисне!

Я поруч на картині, ти не бійся.
Ти головне- чекай, не йди,
В моїх легенях знов багато місця,
Щоб помістити подих юної й наївної весни!

{ 6 Комментариев }

***

mari4kabohak 10.11.2011 в 21:25

Навіть якщо мене болітиме спина,
А на годиннику залише подих стрілка,
Ти не здавайся,май надію в небеса,
Бо в моїй кухні є твоя з борщем тарілка.

Ти любиш колір мрій, які вхопили п»яти долі,
Змінивши відповідь і завчені слова.
Ти маєш вдосталь в пазусі життя, судин і волі,
Щоб не змивала меду з уст вже перестояна вода.

Люби мою спідницю у клітинку,
Лети у право під жужіння комарів,
Не забувай, шукай в мені родзинку,
Що загубилась вдень без сяйва ліхтарів.

{ 1 Комментариев }

Завчені роки

mari4kabohak 10.11.2011 в 10:08

Мої слова лишились порохами на папері,
Дивились прямо і будили кілограм душі.
А серед ночі проганяли сон за двері,
Щоб підсвідомості зустрілись на межі.

Морозом гріла і лляна сорочка,
А капелюх ховав оманливі думки.
Він- блудний син, вона- забута дочка.
Так близько падають від дерева сливки.

Радіо кричало щось без розуму і тями.
На сковорідці грілись ще зелені огірки.
А поруч на стіні мозаїка із плями,
Розбита фотографія і завчені роки

***

mari4kabohak 09.11.2011 в 22:47

Не вимагаю бути привидом,
Чи плисти проти течії ріки.
Хочу спокійно, хитрим приладом
Читати тихо всі твої думки.

Ловити суть, тримати руки,
Хворіти голосом зболілої душі,
Ти любиш рай, я люблю муки,
Ми трохи рідні, але вже давно чужі.

{ 8 Комментариев }

***

mari4kabohak 09.11.2011 в 21:39

Осінні небеса вже втратили блакить,
Пропахли всю свідомість димом паленого листя.
І скло на вікнах від дощу болить.
Й душа під парасолею собі шукає місця.

Дахи будинків, колії й порипані трамваї
Живуть собі у сирості засмучених думок.
Ти- дикий птах, ти вигнаний із зграї,
Ти переплутаний у виборі стежок.

А все тут просто. Все на горизонті.
Біжи вперед і не дивись на календар.
Це не війна, хоча живеш на фронті.
Борися щиро! І знадеш свій дар...

{ 660 Комментариев }

В моїй правді твоєї нема

mari4kabohak 07.11.2011 в 23:44

Я ніколи тебе не забуду.
Народитись захочеться знов.
Буду вчитись по карті без блуду,
Буду грітись каміном без дров.

Буду вірити в небо
І вмиватись гарячим дощем.
Мені точно пояснень не треба,
Я голодна сховаюсь під сірим плащем.

А на гілочці сіра ворона
Нагадає, що скоро зима.
З голови полетить паперова корона,
В моїм правді твоєї давно вже нема

{ 1 Комментариев }

Назад | Вперед